До кращого звикаєш швидко та безболісно. Вже на другий день не боїшся лишити непристібнутий байк біля супермаркету на півгодини. Не боїшся лишити телефон закріплений (знімається легким рухом) на рулі велосипеда. Не дивуєшся відсутності охоронців у супермаркеті, чи у величезному торговому центрі (у Стокгольмі!) після 17:00, коли всі магазини вже зачинені (скляними дверима), але доступ у будівлю ТЦ вільний. Не дивуєшся тому, що у той самий супермаркет можна зайти з повним рюкзаком продуктів  і на виході тебе не звинуватять в тому, що ти їх вкрав. Такого поняття як шафа для речей за які “адміністрація відповідальності не несе” там немає, бо навіщо?

Не дивуєшся відсутності сміття на узбіччі дороги та в лісі. Замість того там ростуть суниці.  Не дивуєшся живим косулям, що не поспішають втікати від тебе, не дивуєшся невирізаному під корінь лісу…  Не дивуєшся безкоштовному парому, який прийде з іншого берегу о будь-якій годині дня та ночі, щоб забрати саме тебе, бо ти його викликав натиснувши на кнопку. Не дивуєшся нічому доброму та не дивуєшся посмішкам незнайомих людей…

Не дивуєшся тому, що коли у тебе відвалився кіль від прокатного каяку, то тебе не звинувачують ні в чому, а кілька раз перепитують чи зміг ти нормально скористатися каяком і чи не було в тебе проблем через цей кіль.

Не дивуєшся тому, що дівчина на рецепшині кемпінгу, яка о 10-й вечора виписала рахунок на 200 крон (9 крон = 1 євро) більший, ніж треба, вибачається, виправляє рахунок, бере правильну суму, але на додачу дає безкоштовно монет для душу на 30 крон і великий кульок хліба з родзинками… Ціни на хліб у Стокгольмі такі, що можна вважати, що дівчина дарує нам 200 крон у якості компенсації того, що ледь не взяла наші 200 крон…

Не дивуєшся що велосипедів у місті більше, ніж машин, а водії машин зупиняються за 100 метрів, щоб тебе пропустити… Дивуєшся лише тому, що пішоходи ходять на червоне світло, але то вузькі вулиці у центрі міста, де дуже довго не вмикається зелене і машини без проблем пропускають пішоходів…

Не дивуєшся візовому режиму і сподіваєшся, що візи для нас ніколи не відмінять…

Не дивуєшся щасливим сім’ям з 3-4 дітьми, спокійним та усміхненим дітям і таким же спокійним та усміхненим батькам, бо навколо ВСЕ що зроблене людьми добре, а те, ЩО СТВОРЕНЕ ДЛЯ ДІТЕЙ, просто чудове: батути, мініатюрні копії великих будинків, гойдалки на кожному подвір’ї, музеї, де дорослі ледь не плачуть від побаченого, а дітям ніхто не забороняє торкатися до експонатів (звісно, якщо це не щось унікальне), книжкові магазини, де мати з дітьми може сісти просто на чисту підлогу і читати книжку…

Зворотній процес більш болючий. Заходиш у “Велику Кишеню”: сміття на підлозі, брудні та поламані кошики, гнилі фрукти та овочі… Що вже казати про те, що на велосипеді взагалі намагаюся не їздити до магазину, якщо сам і немає кому лишитися приглянути за байком. Чи що вже казати про смертельно небезпечні спроби перейти вулицю в центрі міста на ЗЕЛЕНЕ свіло…

Повернувшись в Україну теж нічому не дивуєшся, бо звик, але в той же час, після тижня людського життя, шокований “сервісом” вже в аеропорту, коли прикордонник перекриває одні двері на контролі ні слова не сказавши величезній черзі, не дивуєшся митникам, які дізнавшись, що ти у сумці маєш 4 велосипедних колеса, вже підозрюють тебе в контрабанді, не дивуєшся аеропортовим “таксистам” два на два метри з лисим черепом, які підходять до водія мікроавтобуса, що когось привіз у аеропорт, щоб пояснити йому, що назад він поїде пустим, бо тут пасажирів можуть брати лише вони…

Нічому не дивуєшся, просто починаєш розуміти, що питання “їхати чи не їхати назавжди закордон” вже не стоїть, є лише питання “коли і як”, відповідь на яке при бажанні знайти не проблема… І починаєш активно шукати цю відповідь…

Сподіваюся наші діти ще будуть бігати по зеленому газону навколо акуратного аландського будиночку, а не серед асфальту, бетону, машин та їм посміхатимуться щасливі аландці, а про українських прикордонників, митників, таксистів, президентів вони будуть знати лише з казок, які ми їм розповідатимемо